mahtalcar

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » mahtalcar » О Традиции и традиционалистах » А что это еще происходит в мире галицийского андеграунда?


А что это еще происходит в мире галицийского андеграунда?

Сообщений 1 страница 30 из 36

1

https://vk.com/wall257003332_2095

Тайна Фаюмского Бородоча или приключения львовского педераста в мире традиции и инициации.

В городе Львове жил педераст Александр Артамонов. Однако, был он не просто педерастов, а педерастов эзотерическим - Геноном, там, Эволой да инициацией увлекался. Вскоре, появился у нашего голубка интернет, а где интернет, там, как известно и Вконтакт, а где Вконтак, там и Натэлла Сперанская. Глянул ее страницу Сашок-петушок и обомлел: "Я ж это, только без уда срамного" возопил в сердцах Артамона и жизнь его круто переменилась. Умер педераст - родился самый что ни на есть трансгендер. Но сие треволнения в лгбт сообществе города Львова нас нисколько не волновали бы на свою беду в дельфиньем питомнике Артамоныч не столкнулся со Станиславом Годлевским, посмевшим не признать Натэллу Сперанскую величайшим философом XXIв. Казалось бы - фигня вопрос, но такого удара по гендерной идентичности кукарекующий перенести не смог. Долго, долго думал Артамона и придумал месть, да такую месть что б и на дилдо сесть и к традиции приобщиться. Создал Сашка-трансвестит пабликов женских (Ангелина Борщева, Диана Шампанская, Лиза Трошина и т.д. и т.п.), а потом, дабы всех кто в душу нежную, лгбтшную плевать вздумал, диссами срамить создал Сашко, под одним из имен своих женских (рассудив разумно, что петуха, за диссы ногами до потери пульса побить могут, а если баба диссанет, то ее и простят може, мол, чего с бабы дуру возьмёшь) Бородоча Фаюмского. Однако, как говорил еще Григорий Климов, педерастия она в голове, а не в штанах. Вот и с Бородачем Фаюмским пошло у Артамошка все через задницу. Вот написал он, однажды, дисс на Эдельвейс журнал. Ну написал и написал. Все уж и забыли, а тут вдруг раз, в этот же журнал со статейкой своей бежит. "Братци, родные, я не я и корова не моя. Опубликуйте только. На все готов" Ну что тут сказать? Педерастическая душа - темный лес. Ты хоть её покажи, редакция ему говорит. "Не покажу я шедевр свой. На крови клянитесь что опубликуете, а без клятвы сий не видать вам шедевра моего". В общем, послали в Эдельвейсе рэпера нашего кукарекующего далеко и надолго. Написал, наша бородатая самка дисс на Терру Фолиату. Написал и написал. Однако, дубль два. Бежит, бежит голубей в TF. "Я это, я того, Кумарасвами там перевел почти, и это как его, тантрического там чего-то с английского. Люди добрые, издайте ж наконец, что угодно сделаю". Однако, как и следовало ожидать, бородатый мужеложец и здесь получил фиаско. Написал, затем, содомит фаюмский дисс на кореша нашего Андрея Атрохина. Ну написал и написал. Всем пох. Но Дрон, чистая душа, захотел со сторонника инициатической педерастии спросить по-понятиям. Выходи, говорит, Фаюмец, на правилово, за базар свой гнилой отвечать. Стреманулся тут Артамоныч, напялил тряпье бабье и давай голосить: "Баба я!!!!! Баба!!!!! Нету с вагин спроса!!!!!!" Так с правилки и соскочил. И вдруг, узнает наш задний привод что есть у Дрона, кореша нашего, книга, зело интересная. И давай тут жопоподставлятель суетится: "Прости" - говорит, "меня, друг сердечный. Я ж все это не со зла. Я ж баба, а как на бабу серчать можно?!" . Такие вот дела.
Многое еще про похождения вертибутылкина львовского рассказать можно было, только мы тут не лгбт хронику пишим, а молодых традиционалистов наставляем, что б знала молодежь что не все кто про Генона затирает, свой зад фалосам не подставляет.

0

2

Интересно люди живут, насыщенно  :D

0

3

А может это Оксана Григоренко и есть?Гуцуляк с Рахно знали ведь и кто такие Генон с Эволой и кто такая Сперанская. С нами на одном форуме сидели. Так что это про их трансформацию?

0

4

Поддержим нашего дорогого товарища: http://parti-etat.blogspot.ru/2017/01/blog-post_27.html + http://parti-etat.blogspot.ru/2017/01/100.html Бурные продолжительные аплодисменты!!! :cool:  :flag:  :cool:

Что да, то да - "интересно живут люди, насыщенно": https://zauspross.wordpress.com/ :flag:

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-01-31 18:12:48)

0

5

Нет, ну я реально обожаю этого потрясающего парня (целовать, правда, не буду): http://kostyantyn1979.livejournal.com/510463.html  :cool:  :flag:  :cool:

"КГБ не дремлет".  :rolleyes:

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-01-31 18:14:33)

0

6

Формируется Международная инициативная марксистская группа /МИМГ/: А.В.Чижиков, В.С.Петрухин, Н.В.Миляев (Россия), С.С.Гандилян (Армения), А.В. Смекалин ("Новороссия"), О. Б. Гуцуляк (Украина), Г. Ванев (Болгария), Х. Лотар (Германия), G. Kunz (Бразилия).

Гуцуляк признал Новороссию, пусть и де-факто?  :crazyfun:  :rofl:  :playful:

События 1991 - 1993гг. были народной революцией по устранению КПСС от власти, с целью создания социально-экономических условий для дальнейшего движения к социализму - социализму на собственной основе.

Чаво??? Ельцинская революция была первым этапом социалистической революции? Только Гуцуляк мог додуматься до такого!

А с Котей-то, с Котей Рахно и вправду что-то происходит. Он же всю жизнь был ярым язычником и ненавидел христианство. А гляжу на этой неделе - он уже христианские посты пишет, о грехе рассуждает...
Хотя в декабре он прямо призывал заменить крест в униатских "храмах" на трезуб и нападал на Шептицкого, который осуждал языческие уклоны у бандеровцев. Шептицкий для Рахно - чуть ли не польский агент, ибо он всегда говорил, что для него Христос выше Украины.

0

7

Да нет, тут дело в левацкой секте «Новые Коммунисты», с которой Олег Борисович поначалу вступил в активную переписку (и не менее «ударно» пиарил её на «ИТ»), а теперь ещё и вошёл фактически в её руководящий состав.  :cool: Но есть одно «НО»... «Новые Коммунисты», конечно, с изрядно зашкаливающей придурью и прибабахами трансгалактическими, но сия секта... поддерживает Донбасс, Стрелкова и Мозгового, а также Компартию ДНР. Её лидер, товарищ Петрухин, кстати, в своих видеобращениях призывал украинских солдат сдаваться ополченцам и сопротивляться киевскому фашистскому режиму.  :cool:  :flag:  :cool: Ну а Олега Борисовича, по всей видимости, сие как-то... не смущает. Как и господина Рахно, который не может не знать о том, что Гуцуляк заделался не только «марксистом-ленинцем», но и, выходит, ещё и «криптосепаратистом» (хотя и делающим резкие заявления ПРОТИВ и ДНР, и ЛНР, но, тем не менее...). Помалкивает и обожатель наполеоновских шмоток и треуголок пан Серебренитский, фанат Бандеры, Яроша, НАТО и Немцова, со своими «восточными бонапартистами-бандеровцами». Ну и о каких же «благородных принципах» и «аристократизме» теперь речь идёт?  :rofl:
Максим, ну разве не подарок это — в 2012 году кто у нас ГРОМЧЕ ВСЕХ вопил про «совков», «коммуняк», «гомосеков» и прочих «криптолевых»?  :P

:cool:  :flag:  :cool:

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-02-02 13:26:44)

0

8

А в этом месяце "грядёт" у нас, оказывается, аж Интернациональный Антифашистский Фронт (ИАФ): https://zauspross.wordpress.com/2016/11/27/о-совещании-рабочей-группы-мкк-епс-тру/ Угадайте, и кто же в будет в его составе?  :rolleyes:

Ура, дорогие товарищи: https://zauspross.wordpress.com/2016/02/23/рабочему-съезду-донбасса/  :flag:  :cool:  :flag:

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-02-02 13:38:35)

0

9

Обожаю Ивано-Франковск, где ...эээээ... "новые коммунисты" требуют "декоммунизировать"... Деда Мороза: https://russian.rt.com/article/133947  :cool:  :jumping:  :P

0

10

сохраняется военная напряжённость в ДНР и ЛНР — олигархат Украины и Европы не желает отказываться от своих притязаний на национальное достояние, принадлежащее народу.

Сдается мне, что после НАШЕЙ победы Гуцуляк первый же будет предъявлять такие заявления как доказательства того, что он всегда-де верно служил России...

0

11

Максим, но особенно смешно то, что Олег Борисович у нас теперь «соседствует» с людьми, которые на Донбасс, по «левой линии», отправляют добровольцев и реально, деньгами и амуницией, поддерживают ополченцев в Донецке и Луганске. В организационном списочке, где его инициалы значатся, есть пара «известных» фамилий. Такой вот... «новый коммунизм».  ;)

0

12

Макс, дорогой, согласно новым правилам, уточняю, что меня всего лишь «умиляют», так сказать, «неожиданные перверсии» данных «идейных граждан», персоны которых — это и Ум, и Честь, и Совесть нашей Эпохи.  :cool: И не более того. Я не лезу в их личную жизнь, не интересуюсь их семьями и родственниками, и уж подавно не лезу, пардоньте, «в постель». «Пертурбации», «перверсии» и «трансмутации», выставляемые НАПОКАЗ — да, привлекают моё внимание. Но исключительно в рамках «информационной сетевой войны».  :flag:

0

13

Коллеги, прошу, конечно, прощения, что я опять "за своё", но ведь "диалектика", однако.  :cool:

Раз: http://falangeoriental.blogspot.ru/2017 … st_67.html

Два: http://parti-etat.blogspot.ru/2017/02/blog-post_12.html + http://parti-etat.blogspot.ru/2017/02/blog-post_10.html

И что здесь "тезис" или "антитезис"?

Ребята, пардоньте, ну я реально... охуеваю от сего "диалектического подхода". :flag:  :rofl:

А вот, кстати, что писал сам пан Бандера-Поппель после войны, будучи в эмиграции.  ;)

*ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛ-КОМУНІСТИЧНОГО ФРОНТУ*

В процесі національно-визвольної революції, зокрема в стадії її переможного розвитку, можемо мати ще справу з націонал-комуністичним фронтом. В тому аспекті треба розглядати можливості його виникнення, його ролю і значення в різних обставинах та визначити відповідну лінію і тактику нашого ставлення до нього.

Націонал-комунізмом називаємо таку ідеологічно-політичну концепцію, яка має на меті побудову, згл. втримання самостійної держави якогось народу з комуністичним устроєм. Відношення до зовнішнього світу, до інших держав і народів має укладатися на засадах суверенітету, себто самостійности і незалежности даної націонал-комуністичної держави. Натомість ціле внутрішнє життя — державно-політичний, суспільно-економічний лад, зміст і структура в усіх ділянках життя — мають відповідати засадам і методам світового комунізму так, як вони оформилися в розвитку комуністичної теорії і практики.

Не можна говорити про націонал-комунізм як про самобутню ідеологічно-політичну й суспільну концепцію, ані навіть як про скристалізовану відміну міжнароднього комунізму, в роді окремої комуністичної секти. Націонал-комунізм не має своєї окремої доктрини, ідеології, суспільної, політичної, він виростає з того самого кореня, що і всі інші комуністичні парості, і уважає себе правовірним послідовником інтернаціонального комунізму. Навіть назва націонал-комунізм є для нього чужою, хоч загально прийнятою в політичній термінології. Але дотичні політичні творива, яких звичайно цим терміном означується, самі до неї не признаються.

Націонал-комунізм виступає в процесі насаджування і втримування комуністичних партій, комуністичної системи і режиму на терені якогось народу, як реакція місцевих комуністичних елементів на безоглядність московського загарбництва, централізму і диктатури. Мотивом такої реакції-спротиву бувають переважно амбіції, боротьба за владу і впливи комуністів даної країни, які не погоджуються бути виключно вислужниками і виконавцями волі Москви, тільки хочуть самі мати владу і керувати країною по-своєму. Крім того, мають свій вплив національні течії, які охоплюють цілий народ, і є джерелом загального спротиву московському імперіялізмові. Якщо комуністичні елементи даної країни повністю позбавлені патріотизму, то вони діють під тиском двох непримиренних і непоступливих сил — московського імперіялізму і національно-незалежницької стихії. Маючи в руках можливість ініціятиви і владу, вони не раз намагаються грати між цими обидвома силами, шукаючи компромісу між ними, чи використовувати одну сторону, щоб скріпити своє становище супроти другої.

Незалежно від мотивів, якими керуються дотичні комуністичні елементи, виступаючи з націонал-комуністичними тенденціями, завжди, коли з того приводу постають напружені, а то й неприязні відносини між ними і московською большевицькою метрополією, вони намагаються знайти опору і підтримку в народі, граючи на його національно-самостій-ницьких прагненнях. В такій ситуації конфлікту з Москвою, націонал-комуністичні кола можуть стояти в різних взаємовідношеннях до національно-самостійницьких сил і течій своєї країни. Вони можуть діяти під впливом національного самостійництва, або можуть тільки намагатися його використати, не маючи іншої силової опори.

Вірними і справжніми виразниками чи борцями національних стремлінь націонал-комуністи ніколи не можуть бути, поскільки комунізм, якого вони не відрікаються, завжди залишається ворогом нації, її вартостей і самобутнього життя. Тому національно-самостійницький рух ніколи не може примиритися з націонал-комунізмом, ані піти його шляхом. Якщо національні сили в певних обставинах дають підтримку протисоветським виступам на-ціонал-комуністичних кіл, то при тому йде про тактичне використання їх як однієї з форм, зглядно як одного з відтинків загального національного змагання з напором московсько-большевицького імперіялізму. Важливим е те, що, бувши в гострому конфлікті з Москвою, націонал-комуністи стаються узалежненими від підтримки національних сил та, щоб її мати, мусять якоюсь мірою йти по лінії національних прагнень. Стоячи між двома непримиренний силами — між нацією і московським большевизмом, — націонал-комунізм може грати замітну ролю тільки деякий час і кінчається повним переходом на одну з цих сторін, або заникає через брак власного ґрунту.

Явище націонал-комунізму може мати ще інше походження і сповняти іншу ролю. Він може бути тактичним маневром комуністів даної країни, менш чи більш узгідненим з Москвою, чи то-лерованим нею, з тою метою, щоб приспати чуйність і зменшити протикомуністичний спротив якогось народу. Підкреслювання національних моментів і маркована незалежність від московського центру мають створювати враження, що прихід до влади тієї породи комуністів і введення ними комуністичної системи — це справа тільки внутрішнього ладу, а не втрата державної незалежности і підкорення Москві. У такій ситуації націонал-комунізм повинен сповнити ролю троянського коня, бо після закріплення його влади приходить повне поневолення нормального большевицького типу. Большевизм послуговується націонал-комуністичною тактикою особливо тоді, коли він не може проламати опору якогось народу іншими засобами. Це має місце зокрема там, де Москва не може діяти мілітарною перевагою, або коли якийсь народ залишається одностайно неподатливим на комуністичні впливи, не зважаючи на всі насильства большевицької окупаці.

При оцінці значення націонал-комуністичних явищ у боротьбі якогось народу з московсько-большевицьким імперіялізмом треба узгляднювати передусім ситуацію, в якій вони виступають, і їхні наслідки. В певних обставинах такі явища можуть приносити деяку користь, побіч невідхильних шкідливих наслідків, які зв'язані з усяким слідом комунізму. Корисним може бути те, якщо націо-нал-комуністичні дії справді спрямовують своє вістря проти московського імперіялізму, що ним є просякнений большевизм, і якщо вони здобувають для національної справи якісь позитиви на такому ґрунті та в таких обставинах, де нема відповідної акції в чисто національному дусі, або де вона не має належного середовища.

Більшість проявів націонал-комунізму є виключно шкідлива для нації, зокрема для національно-визвольної протибольшевицької боротьби. Це стосується до всіх таких концепцій і акцій, які відкривають активний фронт проти національних вартостей і сил, а свої ніби національні прикмети і протиімперіяльні настанови виставляють тільки на показ, для обману. Так само виключно шкідливим уважаємо такі націонал-комуністичні акції, які правда, виступають активно проти московського імперіялізму, не підпорядковуються большевицькому центрові, але рівночасно відкривають фронт проти національно-визвольного руху та, оперуючи в національному середовищі, вносять заколот і диверсію у визвольний фронт.

Розрізнення в оцінці різних націонал-комуністичних явищ можна звести до наступного простого питання, яке ставимо при розгляді кожної конкретної націонал-комуністичної акції: Чи вона відтягає людей з большевицького табору і з-під большевицьких впливів, привертаючи, згл. наближуючи їх до табору національно-самостійницького і формуючи їх на борців проти большевизму в обороні нації, чи навпаки, вона заманює людей з національно-самостійницького табору на позиції комуністичні та послаблює визвольний фронт? Аналогічний критерій можна прийняти в оцінці націонал-комуністів, розглядаючи їхнє політичне наставлення з погляду боротьби з большевизмом за самостійність нації. Трактуючи націонал-комуністичне наставлення як посереднє, чи перехідне між національним і комуністичним, ставимо питання: Чи дана група людей з націонал-комуністичним наставленням у своєму розвитку і своєю дією прямує від комунізму до націоналізму, чи навпаки? Поскільки в першому випадку є справа з позитивним процесом оздоровлення, то другий процес є неґативний, шкідливий.

Вище подані загальні міркування на тему націонал-комунізму спираємо на спостереження з українського і чужинного ґрунту. Вони мають служити нам за головні дороговкази при визначуванні напрямних нашого поступування, якщо на своєму шляху стрінемося з того роду явищами.

До нашої теми не належить історичний розгляд тих течій, процесів і окремих явищ, які підходять під прийняте нами окреслення націонал-комунізму, а яких за останнє сорокріччя було чимало в бурхливому розвитку політичного життя в Україні. Подаючи одним реченням найбільш узагальнену думку, скажемо, що в тому розвитку виступає одна і друга категорія націонал-комунізму, а навіть одні й ті самі люди раз ішли проти національних вартостей та інтересів, вислуговуючись російському комунізмові, то знову розходилися з ним в не одному, заступаючи, хоч частинно, українські національні інтереси. Під сучасну пору нема в українському політичному житті поважніших націонал-комуністичних тенденцій і дій, які проявлялися б одверто як окремий політичний напрямок і як поважний діючий фактор. Тут не будемо займатися поодинокими маленькими групками, які виступають на еміграції з на-ціонал-комуністичними концепціями. Так само поминаємо приховані націонал-комуністичні тенденції, які гніздяться в деяких еміграційних угрупованнях, і які мають радше характер дрібних, укритих диверсій.

При розгляді перспектив української національно-визвольної революції нас цікавить можливість виникнення в процесі її боротьби поважніших націонал-комуністичних сил і акцій, які в певній ситуації можуть стати замітним діючим чинником. Найперше щодо ситуації, в якій може виступити на арені подій націонал-комуністичний фактор.

З попереднього розгляду внутрішньої природи націонал-комуністичних явищ та з історії таких процесів в Україні робимо висновок, що для самобутнього виникнення поважнішого націонал-комуністичного руху в Україні, незалежно від загальної ситуації, а з його власних ідейно-політичних спонук — нема завдатків, ані виглядів. Він може постати і розвинутися в окрему силу тільки завдяки особливим сприятливим обставинам. Це може статися передусім тоді, коли большевизм і структура СССР будуть поважно захитані визвольною боротьбою поневолених народів або воєнним конфліктом з іншими державами. Третя можливість, яка ще не має більших виглядів, — це розхитання московського централізму в комуністичному бльоці та поширення націонал-комуністичних процесів серед комуністів у різних підсовєтських країнах у наслідок внутрішньо-партійних конфліктів і суперечностей. Розгортання більших націонал-комуністичних акцій під час національної революції, зглядно в кризовій для большевиків воєнній ситуації, може відбутися в двох засадничих варіянтах, які відповідають попередньо схарактеризованим відмінам націонал-комунізму.

Перший варіянт: комуністи української крови в кризовому положенні большевизму та в обличчі переможнього розвитку національної революції фактично зривають з московським большевизмом і відкривають проти нього фронт боротьби. Цим вони приєднуються до протибольшевицької боротьби національно-визвольних сил, але повністю і беззастережно не включаються в національну революцію, тільки намагаються в її рамках діяти в змислі націонал-комуністичної концепції.

Повне приєднання до національної революції полягає не тільки на протиросійській боротьбі, але не менше на визнанні мети і основних засад цієї революції, отже й на відкиненш комунізму в цілому, так як його поборює національно-визвольний рух. Хто це робить справді і на ділі, той повністю стає в лави національної революції, навіть якщо б він перед тим належав до ворожого, комуністичного табору. Це уточнення має істотне значення, щоб поняття націонал-комунізм не змішувати з відміченням політичної минувшини людей і груп. В політично-дійовому становленні, зокрема в революційний час, на першому місці стоїть актуальна активна позиція. Коли колишні комуністи повністю зривають з комунізмом та активно включаються в протибольшевицьку боротьбу за національне визволення, то в процесі боротьби недоцільно, ні не можна вилучувати їх як окрему політичну категорію.

Окремою націонал-комуністичною категорією і проблемою в національній революції будуть, отже, не ті елементи, що вповні і фактично перейдуть від комунізму на її бік, тільки ті, що, ставши до боротьби з Москвою, не відрікаються комунізму, але далі обстоюють комуніс-тичні позиції, пристосовані до нових обставин, і намагаються здобути для них право громадянства в національному таборі та в самостійній, національній державі. В тому вони кермуються двома головними мотивами, рівнорядно або з перевагою одного з них. Поперше, вони з переконання і з призвичаєння тримаються означених комуністичних засад, уважаючи їх найкращими для розвитку народу. Подруге, їм надалі йде про збереження для себе (не тільки індивідуально, але для загалу комуністичної кляси) керівного й упривілейованого становища в національній державі. А це було б можливим тільки тоді, коли б у цій державі втрималася комуністична система, отже й комуністична верства місцевого походження мусіла б значною мірою втриматися при владі.

Щоб здобути собі на це право, комуністи-українці можуть у пригожій ситуації переходити організовано, цілими групами на бік національно-визвольних змагань і воювати проти Москви. Не можна виключати теж такого, що це будуть робити визначніші одиниці совєтської державної системи організованим і згори кермованим способом, у яких українці опановують керівний апарат. Зокрема в катастрофальному для большевиків положенні можуть бути такі випадки, що український командний склад військових одиниць з більшістю українців, або такий же керівний апарат більших територіяльно-адміністраційних чи державних господарських одиниць, проголошує і на ділі реалізує розрив кермованих ними одиниць з СССР та влучення їх у формовану революційним порядком систему самостійної української держави. Такі акти державного перевороту, здійснювані самими керівниками, заавансованими в советській системі, можуть бути не тільки пристосован-ською зміною прапору, але й задокументовані такими діями, які свідчать про їхню серйозність та замикають дорогу повороту до совєтського табору. До дій такого порядку належить передусім активна боротьба проти большевицьких сил, усування москов-сько-большевицьких елементів і впливів, активний спротив совєт-ським намаганням далі підчиняти собі відносні терени й одиниці та солідне виконування зобов'язань супроти національної революції.

Тут ще раз підкреслюємо ріжницю між повним приєднанням до національної революції, а напіонал-комуністичним змістом у різних випадках. Бо теж у вище наведених прикладах компактного переходу на бік революції, веденого керівниками з совєтської системи, можемо мати діло з послідовним відреченням від комунізму, з яким виступають заавансовані в комуністичній системі керівники, і то не тільки безпартійні фахівці, але теж члени компартії. В інших випадках можуть мати місце намагання зберегти що вдасться з комуністичної системи. Знаменною признакою для цього варіянту націонал-комуністичних акцій в часі національної революції буде те, що заанґажовані в них елементи, не зважаючи на своє прив'язання до комунізму, стають до активної боротьби з московським імперіялізмом, включно з його большевицькою відміною. Крім повище поданих мотивів такого їхнього поступовання до голосу можуть приходити ще й реакції на різні упослідження, яких не раз зазнають навіть комуністи немоскалі внаслідок московського “старшобратства”.

Другий варіянт націонал-комуністичних проявів у катастро-фальному положенні большевизму, в наслідок визвольної революції, або воєнних подій, відрізняється від першого варіянту тим, що діючі в ньому комуністичні елементи не стають до активної боротьби з Москвою, а намагаються свій декляративний розрив з большевизмом і перехід на національно-самостійницькі позиції обмежити необхідним форумом пристосування до нового порядку. В дійсності такі прояви не є випливом якихось поважніших змін у внутрішній настанові, тільки тактичним засобом зовнішнього достосування до обставин, щоб перетворити їх, зглядно щоб втримати що дасться з комуністичного минулого, а зокрема, щоб зберегти своє вигідне і впливове становище.

Можна передбачати, що з моментом заламання большевизіму, загально або в якійсь одній країні, під напором ворожих сил, комуністи будуть намагатися знайти спосіб і форми, щоб сповидним розривом з большевизмом втриматися на поверхні та здобути впливові становища в змінених обставинах. Комуністична теорія,а ще більше практика большевицької системи, не зважаючи на сповидну прямолінійність і принциповість, у дійсності формує людей так, що в них незвичайно розвивається схильність пристосовуватися до створюваних насильством змін політичного курсу, приховувати власну думку, а виявляти тільки те, що корисне і вигідне. Зокрема та категорія людей, що в большевицькій системі пробивається на поверхню політичного життя і втримується на ній, мусить відзначатися особливою безхребетністю і хитрістю. Коли большевизм буде валитися, тоді велика частина таких комуністичних елементів буде в кожних обставинах відпекуватися від тих большевицьких засад, прикмет, і дій, які на даному терені і для домінуючої там сили є найбільше ненависними. Одночасно ці самі елементи будуть намагатися втримати те з большевицької системи, що вдасться перепачкувати при відповідній тактиці пристосування. Ці намагання прищепити новому ладові хоч частину з політичної і суспільної системи та методики большевизму можна пояснювати хоч би самими егоїстичними мотивами. Люди, які повністю зростаються з якоюсь системою, як її носії і формотворці, а не як її жертви, чуються без неї, без якоїсь її частини безпомічними, нездібними. Щоб мати шанси знову бути на керівних становищах, їм треба тієї системи, яку вони знають і вміють опановувати. Під тим оглядом діє вже станова рутина величезної совєтської бюрократії, що силою безвладности прагне збереження структури СССР та большевицької системи, незалежно від ідеологічного наставлення і політичних переконань.

Тактика комуністичного активу і совєтської бюрократії пристосовуватися до нових обставин через відкинення однієї частини большевицьких засад і методів, щоб зберегти іншу їх частину, може мати різнорідні види і комбінації. З погляду національно-визвольної і протикомуністичної боротьби треба мати на увазі два головні напрямки. Перший — це скидання московсько-імперіяльного балянсу та втримування елементів комуністичної системи в пристосованій формі націонал-комунізму. Другий напрямок, протилежний, йтиме по лінії зберігання імперіяльної структури, в дещо змінених, пристосованих формах, щоб тільки втримати державний зв'язок дотеперішніх підсовєтських країн з Росією, зате як баляст відкидатиме комуністичну систему. Це розщеплення большевизму на два протилежні напрямки та зберігання обидвох його складових елементів в окремих комплексах може бути для нього головним виходом у ситуації, яка грозитиме йому повною загладою. Така можливість вже сьогодні має помітні засновки. Для того, щоб розвиток пішов за такою схемою, треба спеціяльно придуманого і приготованого пляну. Він може відбуватися автоматично, бо одні елементи в большевицькому комплексі схильні шукати в катастрофі виходу в одному напрямі, а інші — в іншому. Теж по боці противників большевизму не всі змагають до рівнорядної ліквідації московського Імперіялізму і комунізму, тільки є розбіжності в питанні, хто е властивим і головним ворогом.

Відповідно до такого стану, оформлення цих двох напрямків розщеплення большевизму для мімікрії та для дальшого розчленованого існування може відбуватися під рівночасним впливом внутрішніх наставлень у большевицькому таборі і в достосуванні до тиску ворожих сил. Обидва напрямки можуть існувати рівнорядно побіч себе, або на одних теренах і в одній ситуації може переважати один, то внову деінде — другий. Серед російських комуністів і бюрократів переважатиме тенденція втримати передусім цілість імперії ціною відступлення від комуністичної системи. В неросійських країнах, які будуть здобувати національну самостійність, місцеві комуністи підуть радше на відрив від Москви, намагаючись утриматися з допомогою комуністичних первнів у національних рамках. Коли йде про пристосування до перемагаючого протибольшевицького табору, то там, де домінують сили національно-визвольних революцій, будуть найтрудніші умови для будь-якого приховування і зберігання російських імперіяльних позицій. Знову ж чужосторонні сили можуть більше толерувати, а навіть підтримувати російські імперіялістичні сили і дії, коли вони виступатимуть під протикомуністичним плащиком, хоч би й фальшиво прибраним.

Розгляд таких можливостей насуває необхідність узгляднювати у плянах визвольної боротьби дію цього роду факторів, які тепер поважніше не проявляються, але можуть виступити на арену подій з моментом розвалу большевизму, ніби як його гробоко-пателі, а в дійсності як продовжувачі його діяння в розчленованій формі. Щоб такі явища правильно розцінювати та відразу відповідно їх зустрічати, — до цього мусить бути наперед приготований увесь народ, а не тільки його організована революційна сила. В оцінці кожного такого явища треба дивитися передусім на його дійовий зміст і напрямок, а не на словні деклярації, які в тактиці пристосування і маскування будуть радше закривати, ніж виявляти справжні наміри. Треба створювати такі ситуації, щоб ново-формовані побольшевицькі сили мусіли активно воювати проти большевизму, згл. брати участь у поборюванні залишків московського імперіялізму та комунізму і при тому виявити своє справжнє обличчя. Не можна допускати до поставання і зросту таких сил і акцій, які тільки в декляраціях відмежовуються від большевизму, а на ділі намагаються зберегти його залишки — по лінії імперіялістичної структури, чи комуністичної системи, — і гуртувати елементи заавансовані в компартії та в совєтській бюрократії. Сюди належать теж націонал-комуністичні явища другого варіянту, які були б тільки галапасними шкідниками у процесі національної революції та засновками протинароднього комуністичного рецидиву. Того роду прояви і намагання треба в зародку розбивати і знешкідливлювати.

На випадок націонал-комуністичних явищ першого варіянту, які фактично звертаються фронтом проти московського большевизму, а свої комуністичні тенденції достосовують до національно-самостійницьких рамок, національно-революційний фронт мусить реалізувати своє засадниче наставлення в такий спосіб, щоб належно узгляднювати ситуацію і вимоги самої визвольної боротьби.

Український націоналізм ставиться принципово негативно до націонал-комунізму, вважаючи його суперечним з природою і добром української нації, та шкідливим для неї наслідком ворожих впливів. Метою національно-визвольної революції є усунути з України комунізм у цілому й у всіх його відмінах. Це своє наставлення виявляємо послідовно завжди і всюди, теж у зустрічі з визнавцями націонал-комуністичних концепцій. Коли маємо справу з самими починами творення націонал-комуністичних груп і акцій на українському національному ґрунті, стараємося запобігти тому, згл. паралізувати ці почини. Якщо вони таки розвива-ються і діють таким способом, що вносять розбиття у визвольні дії, чи відтягають націо-нальні сили від властивого національного фронту, тоді націоналістичний рух мусить ці намагання активно поборювати, намагаючись їх цілком усунути з українського політичного життя.

Толерантно ставимося тільки до таких націонал-комуністичних явищ, які розгортають свої дії в такому середовищі і на такому терені, де національно-визвольний рух не сягає, чи не знаходить ґрунту, а натомість вони успішно мобілізують нові сили проти московського большевизму та ведуть з ними справжню боротьбу за державну самостійність України. Під час революційно-визвольних змагань цей момент протибольшевицької боротьби має вирішальний вплив на відношення до всіх інших діючих сил, у тому теж до ідеологічних і політичних противників.

Під час такого толерантного відношення з уваги на рівнобіжну боротьбу проти одного ворога, націоналістичні сили повинні робити позитивні заходи, щоб тих людей і цілі групи, які доказують свою вартість у протибольшевицькій, національно-визвольній боротьбі, відтягнути від націонал-комунізму та повністю приєднати їх до національного фронту. З такими групами, яких не вдається в тому переконати, намагаємося встановити базу їхньої участи в самостійному національному житті. Такою базою буде їхнє підпорядкування себе волі цілого народу та респектування встановленого ним ладу і правопорядку.

Натомість з такими групами, які не думають вкластися в ці рамки, тільки змагають до того, щоб накинути нації націонал-комуністичну систему насильством і комуністичними методами здобути владу, та які під тим кутом ведуть теж свою боротьбу з московським імперіялізмом — неминуча рішуча розправа. Скоро тільки дозволятиме переможний вислід протибольшевицьких змагань, на чергу прийшла б боротьба з цими націонал-комуністич-ними силами, якщо б вони змогли закріпитися і вирости на нову комуністичну загрозу.

Щодо засобів поборювання націонал-комуністичних проявів, то на першому місці ставимо ідеологічно-світоглядові і політичні аргументи. З одного боку доказуємо фальшивість, непослідовність і суперечність комуністичних тез і засад із законами життя, а зокрема з природою і життєвим наставленням української людини й українського народу; з другого боку, протиставляємо їм засади і мету українського націоналістичного руху. Ідеологічно-політичне поборювання націонал-комунізму спрямовуємо одночасно до його носіїв і визнавців, намагаючись завернути їх з хибного шляху, і до цілого народу, зокрема до тих середовищ, де націонал-комунізм проявляється, щоб позбавити його ґрунту.

Та рушієм націонал-комуністичних явищ е не тільки і не завжди ідеологічні й політичні переконання, але теж боротьба за збереження вигідних особистих і групових позицій, як про це вже була мова. Щоб вилучити цей мотив з дії, треба скрізь вказувати на невластивість націонал-комуністичного шляху. Бо націонал-комунізм буде народом відкинений і знищений так само, як і московський большевизм, а тим самим його вперті оборонці замість рятувати, тільки припечатують свою долю. Натомість треба вказувати на інший, правильний шлях, який стоїть відкритий перед всіма, теж перед активними елементами совєтсько-комуніс-тичної системи. За вийнятком відповідальности перед національним правосуддям за особисто поповнені злочини, комуністи і вислужники комуністичного режиму мають найкращу змогу направити свої помилки і гріхи перед народом якраз під час національно-визвольної боротьби, включаючись у неї активно та доказуючи ділом, що зривають з поганим минулим. Таке ставлення не має бути порожнім пропаґандивним арґументом, але справжньою настановою, реалізованою в практиці. Йде про те, щоб для всіх відкрити поважні і переконливі шанси зв'язати свою долю з національно-визвольною боротьбою та активною участю в ній здобути собі позиції, чи виправдання на майбутнє. Але треба рахуватися з тим, що знайдуться такі комуністи, до яких не будуть промовляти жодні з цих аргументів і яких ніяк не можна навернути на правильний шлях по-доброму. В таких випадках методи і засоби поборювання шкідливих для визвольної справи прокомуністичних (теж націонал-комуністичних) сил і дій мусять бути достосовані до їхніх методів і засобів, з узглядненням цілої ситуації та ступеня їхньої загрози і шкідливости. Всякі намагання застосувати злочинні комуністичні методи — насильством і збройною силою протиставитися національно-визвольному рухові та його діям у процесі визвольної боротьби, мусять бути радикально знищувані революційним порядком.

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-02-17 14:23:07)

0

14

Коллеги, а вот интересно, насколько пан Серебренитский, фанат Наполеона, Колчака, Врангеля, Бандеры, Яроша, НАТО и Немцова, может быть БЕЛОГВАРДЕЙЦЕМ:D Ну призывает он тут яростно «мочить красных», а сам то... того... разве не «большевичок-краснючок»?  ;) Одно дело — это пафосное примеривание на себя бонапартистских и белогвардейских труселей на диссидентской кухоньке, но совсем другое — это живая ткань истории. Пан Серебренитский, раз Вы у нас так обожаете Наполеона, начните тогда с Франции, гимном которой является «Марсельеза» — революционный гимн, обожаемый, в том числе, и радикалами-большевиками.  :flag: Я, кстати, учил его на уроках пения в советской школе. Вместе с «Интернационалом» и гимном Советского Союза.  :cool:

:flag:  :cool:  :flag:

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-02-17 15:49:23)

0

15

ПОДАРОК ПАНУ ГУЦУЛЯКУ И ПАНУ СЕРЕБРЕНИТСКОМУ!!! НАСЛАЖДАЙТЕСЬ!!!  :whistle:

:cool:  :flag:  :cool:  :jumping:  :music:

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-02-17 16:03:18)

0

16

Или вот "монархисты" Юрченко, Семеняка, в какой-то степени Вышинский. Они до сих пор бегают с лилиями Бурбонов и всячески их славят, славят японскую династию ("Украина должна пример с 2700-летней японской монархии" (с) Эдик  :canthearyou: ) - но все это ширма для банальнейшей РУСОФОБИИ.

0

17

Объясните мне, кто все эти деятели?

0

18

Хохлы.

0

19

Ты так говоришь "хохлы", как будто ты ненавидишь всех украинцев за то, что они украинцы...

0

20

Кто такие "украинцы"? Речь о тех, кто сознательно встал на путь русофобии - да ладно бы только русофобии - но вообще на путь вандализма и бескультурья...

0

21

Я о них вообще ничего не знаю...

0

22

Слава, ну ты "фишку" то понял?  :rolleyes: Ты же в курсе, что пан Гуцуляк заделался у нас теперь "марксистом-ленинцем" и "новым коммунистом": http://parti-etat.blogspot.ru Это его новейший проЭкт, где он нещадно обличает "регенатов", но теперь уже СЛЕВА. Если на сайте "восточная фаланга" он призывает нещадно карать, пытать, расстреливать и вешать красных, то на другом своём сайте, напротив, всячески крепит "пролетарский авангард" и борется за "чистоту марксизма". Рахно бы хоть сообщил, что "великий галактический хефе", "истребитель коммунистов-гомосексуалистов", резко "покраснел" и якшается, пардон, с "сепаратистами", которые реально поддерживают Донбасс. "Зрадник". ;)

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-02-20 11:38:02)

0

23

С какой стати Олегу становиться марксистом-ленинцем?

0

24

А вот стал. Факт. Точнее, всё это - маски, инструменты. Цель у Гуцуляка одна - ненависть ко всему русскому. А инструменты разные. Иногда он кидает в нас камнем марксистско-ленинским, иногда фашистско-пиночетовским, иногда чисто либеральным, иногда языческим, иногда униатским. Ему всё пригождается.

0

25

Макс, ну так что в статейке про «шизоукраинство», на которую ты ссылочку то дал, говорится? Что оно, мол, это «Авель» — и «справа», и «слева», и даже «посерёдке». Но, тем не менее, оно тебя всё равно будет УБИВАТЬ. И не за то, что ты «коммунист» или «шовинист», а только за то, что ты — «москаль» или «кацап». «Шизоукраинство» — это вонючий провинциально-местечковый расизм (о неких там «истинно-правых ценностях» речь и не идёт), убивающий только за то, что ты «не по нашему балакаешь». Что, Гуцуляк так уж и не знает, что его родной город признан едва ли не самым РУСОФОБСКИМ на всей Украине (http://izvestia.ru/news/317984)?  :dontknow:

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-02-20 13:22:21)

0

26

А знаешь, Макс, чем меня пан Серебренитский «повеселил»? Нет, я не общаюсь с ним, но его заметочки, нет-нет, да и почитываю. Забавно, всё-таки. А тем меня Кирилл Игоревич «повеселил», что его «бонапартистская белогвардейщина» сомкнулась, таки, с махровейшей демзишой, для которой слова «Россия» и «русский» — страшнейшее ругательство и ненавидит она Россию искренне, всеми корпускулами души своей диссидентской. У нас в Воронеже всё именно так — нац- и демшиза «сомкнули», таки, «пламенные ряды». Знаю обе стороны, ибо приходилось и наблюдать, и даже общаться. Ну и каков же, спрашивается, ИТОГ? А вот что Иван Ильин пишет в «Наших Задачах» (во многом с этой книгой я не согласен, но вот основная СУТЬ её особенно мне близка):   

В русском либерале 19 века дремал сентиментальный анархист: либерал начинал с мечты о свободе, воспринимал от всего христианства одно только требование «гуманности», отрицал «насилие», а потом и «всякое принуждение» и кончал в безвластье. Так, для Керенского («Воспоминания» гл. I) – государственное принуждение сводится к «террору» и «гильотине»; смертная казнь есть для него «классическое орудие самодержавия»; в русской дореволюционной администрации он видит «лакеев» и палачей Николая II. Все это, конечно, отвергается с негодованием. Напротив, Временное Правительство «творило новое государство», основанное на «любви к ближнему», на «гуманности, терпимости, прощении и кротости». Внешне это выглядело как «слабость», но на самом деле требовало, видите ли, «великой силы характера».

Вот откуда это разложение власти: февралисты ничего не понимали и ныне ничего не понимают в государстве, в его сущности и действии. Тайна государственного импонирования; сила повелевающего и воспринимающего внушения; секрет народного уважения и доверия к власти; умение дисциплинировать и готовность дисциплинироваться; искусство вызывать на жертвенное служение; любовь к Государю и власть присяги; тайна водительства и вдохновение патриотизма – все это они просмотрели, разложили и низвергли, уверяя себя и других, что Императорская Россия держалась «лакеями и палачами», что вся сила государства – в красноречивом «уговаривании» и что этим искусством они владеют, как никто. Понятно, почему Временное Правительство не организовывало никаких верных ему воинских частей; почему оно в критическую минуту имело за себя только добровольцев-юнкеров и женские батальоны и, наконец, почему оно не могло оборонить Учредительное Собрание. У сентиментальных дилетантов от политики – все расползлось и пошло прахом.

И снова Ильин. Гениально!!!  :cool:  :flag:  :cool:

Было бы необычайно интересно прочитать честно написанные воспоминания тех русских патриотов, которые пытались «работать» с Гитлером: встретили ли они понимание «русской проблемы»? сочувствие к страданиям русского народа? согласие освободить и возродить Россию, хотя бы на условиях «вечной германо-русской дружбы»? И еще: когда же им удалось рассмотреть, что их нагло проводят? Когда они догадались, что ни иностранная политика (вообще!), ни война (вообще!) – не ведутся из-за чужих интересов? Когда у каждого из них пришел тот момент, что он, ударив себя кулаком по голове, назвал себя «политическим слепцом, замешавшимся в грязную историю», или еще «наивным оруженосцем у русского национального врага?»..

Мы годами наблюдаем все подобные попытки русских эмигрантов и все вновь и вновь спрашиваем себя: из каких облаков упали эти обыватели на землю? откуда у них эти сентиментальные мечты о «бескорыстии» международной политики и о «мудрости» иностранных штабов? откуда у них эта уверенность, что именно им удастся «уговорить» и повести за собой такой-то (все равно какой!) сплоченный иностранный центр с его предвзятыми решениями, а не он их разыграет и использует как забеглых полупредателей? Сколько их было, таких затей! Затевали, надеялись, рассчитывали, писали, подавали, «стряпали», шептались и хвастались успехами… И что вышло из всего этого?..

Но были и более «умные»: эти скоро догадывались, что русский патриотизм не обещает успеха, что надо идти на сепаратизм и расчленение России. На наших глазах один такой «деятель» изобрел идею «туранского национального меньшинства, угнетаемого русским деспотизмом и жаждущего принять католическую веру»; и вот ему уже устроили выступление перед членами венгерского парламента, которым он излагал свои «проекты», и он уже получил венгерский орден… А потом? Потом – он умер, а Венгрия подпала сначала Гитлеру, а потом Сталину. А в это время группа эмигрантских сепаратистов шепталась с немцами об «освобождении» (?!) Украины и создавала в Берлине мощный центр сепаратистской и антирусской пропаганды, пока Гитлер не разогнал их за ненадобностью. И тут же, на наших глазах, русские эмигранты вливались в мировую закулису, надеясь привить ей понимание и сочувствие к России, и сходили со сцены: одни, гласно объявив, что наткнулись на требование слепого повиновения и на твердокаменную вражду к национальной России, другие, добровольно исчезая за железным занавесом, третьи, сдавая свои позиции и заканчивая свою жизнь на кладбище.

Шли годы, закончились конвульсии второй мировой войны. И вот опять начались те же попытки «привязать свой челнок к корме большого корабля», заранее солидаризируясь с его курсом и направлением. И опять спрашиваешь себя: что же это такое – все та же ребяческая наивность или гораздо хуже?! Ибо, по существу, никто из иностранцев нисколько не прозрел, ни в чем не передумал, никак не изменил своего отношения к национальной России и не вылечился от своего презрения и властолюбия. И те из нас, которые имеют возможность следить за мировым общественным мнением, с тревогой предвидят в будущем все то же движение по тем же рельсам, ведущим западных политиков в тупик прежних ошибок.

Нет, Россия спасается только самостоянием, и нам всем надо блюсти свою полную духовную независимость!

Так что вот ВОПРОС — с КЕМ сейчас наши, так сказать, «непримиримые бонапартисты» и «непримиримые белогвардейцы»? Да, «плох Путин», «плохи совки-коммуняки», но гораздо ХУЖЕ, да не в обиду сие будет сказано, ВЫСОКООБРАЗОВАННЫЙ ДУРАК, чересчур засидевшийся на диссидентских кухоньках.  :P

Что же это такое – все та же ребяческая наивность или гораздо хуже?!

;)

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-02-20 13:54:56)

0

27

Ильин великолепен! Ещё фрагмент его "Наших Задач".  :cool:  :flag:  :cool: 

*ПРОТИВ РОССИИ*

Где бы мы, русские национальные эмигранты, ни находились в нашем рассеянии, мы должны помнить, что другие народы нас не знают и не понимают, что они боятся России, не сочувствуют ей и готовы радоваться всякому ее ослаблению. Только одна маленькая Сербия инстинктивно сочувствовала России, однако без знания и без понимания ее; и только Соединенные Штаты инстинктивно склонны предпочесть единую национальную Россию как неопасного им антипода и крупного, лояльного и платежеспособного покупателя.

В остальных странах и среди остальных народов – мы одиноки, непонятны и «непопулярны». Это не новое явление. Оно имеет свою историю. М.В.Ломоносов и А.С.Пушкин первые поняли своеобразие России, ее особенность от Европы, ее «не-европейскость». Ф.М.Достоевский и Н.Я.Данилевский первые поняли, что Европа нас не знает, не понимает и не любит. С тех пор прошли долгие годы и мы должны были испытать на себе и подтвердить, что все эти великие русские люди были прозорливы и правы.

Западная Европа нас не знает, во-первых, потому, что ей чужд русский язык. В девятом веке славяне жили в самом центре Европы: от Киля до Магдебурга и Галле, за Эльбой, в «Богемском лесу», в Каринтии, Кроации и на Балканах. Германцы систематически завоевывали их, вырезали их верхние сословия и, «обезглавив» их таким образом, подвергали их денационализации. Европа сама вытеснила славянство на восток и на юг. А на юге их покорило, но не денационализировало турецкое иго. Вот как случилось, что русский язык стал чужд и «труден» западным европейцам. А без языка народ народу нем («немец»).

Западная Европа не знает нас, во-вторых, потому, что ей чужда русская (православная) религиозность. Европой искони владел Рим, – сначала языческий, потом католический, воспринявший основные традиции первого. Но в русской истории была воспринята не римская, а греческая традиция. «Греческое вероисповедание, отдельное от всех прочих, дает нам особенный национальный характер» (Пушкин). Рим никогда не отвечал нашему духу и нашему характеру. Его самоуверенная, властная и жестокая воля всегда отталкивала русскую совесть и русское сердце. А греческое вероисповедание мы, не искажая, восприняли настолько своеобразно, что о его «греческости» можно говорить лишь в условном, историческом смысле.

Европа не знает нас, в третьих, потому, что ей чуждо славянорусское созерцание мира, природы и человека. Западноевропейское человечество движется волею и рассудком. Русский человек живет прежде всего сердцем и воображением и лишь потом волею и умом. Поэтому средний европеец стыдится искренности, совести и доброты как «глупости»; русский человек, наоборот, ждет от человека прежде всего доброты, совести и искренности. Европейское правосознание формально, черство и уравнительно; русское – бесформенно, добродушно и справедливо. Европеец, воспитанный Римом, презирает про себя другие народы (и европейские тоже) и желает властвовать над ними; за то требует внутри государства формальной «свободы» и формальной «демократии». Русский человек всегда наслаждался естественной свободой своего пространства, вольностью безгосударственного быта и расселения и нестесненностью, своей внутренней индивидуализации; он всегда «удивлялся» другим народам, добродушно с ними уживался и ненавидел только вторгающихся поработителей; он ценил свободу духа выше формальной правовой свободы, и если бы другие народы и народцы его не тревожили, не мешали ему жить, то он не брался бы за оружие и не добивался бы власти над ними.

Из всего этого выросло глубокое различие между западной и восточнорусской культурой. У нас вся культура – иная, своя, и притом потому, что у нас иной, особый духовный уклад. У нас совсем иные храмы, иное богослужение, иная доброта, иная храбрость, иной семейный уклад; у нас совсем другая литература, другая музыка, театр, живопись, танец; не такая наука, не такая медицина, не такой суд, не такое отношение к преступлению, не такое чувство ранга, не такое отношение к нашим героям, гениям и царям. И притом наша душа открыта для западной культуры: мы ее видим, изучаем, знаем и если есть чему, то учимся у нее; мы овладеваем их языками и ценим искусство их лучших художников; у нас есть дар вчувствования и перевоплощения.

У европейцев этого дара нет. Они понимают только то, что на них похоже, но и то искажая все на свой лад. Для них русское инородно, беспокойно, чуждо, странно, непривлекательно. Их мертвое сердце – мертво и для нас. Они горделиво смотрят на нас сверху вниз и считают нашу культуру или ничтожною, или каким-то большим и загадочным «недоразумением»…

И за тридцать лет революции в этом ничего не изменилось. Так, в середине августа 1948 года происходил съезд так называемого «церковно-экуменического» движения в Швейцарии, на котором были выбраны 12 виднейших швейцарских богословов и пасторов (реформаторской церкви) на такой же «всемирный» съезд в Амстердаме. И что же? На съезде господствовало «братское» сочувствие к марксизму, к советской церкви и советчине и мертвое холодно-пренебрежительное отношение к национальной России, к ее Церкви и культуре. Вопрос о русской культуре, о ее духовности и религиозной самобытности совсем и не ставился: она приравнивалась к нулю. Марксизм есть для них «свое», европейское, приемлемое; и советский коммунист для них ближе и понятнее, чем Серафим Саровский, Суворов, Петр Великий, Пушкин, Чайковский и Менделеев.

То же самое происходило потом и на «всемирном» съезде в Амстердаме, где подготовлялось чудовищное месиво из христианства и коммунизма.

Итак, Западная Европа не знает России. Но неизвестное всегда страшновато. А Россия по численности своего населения, по территории и по своим естественным богатствам огромна. Огромное неизвестное переживается всегда, как сущая опасность. Особенно после того, как Россия в 18 и 19 веках показала Европе доблесть своего солдата и гениальность своих исторических полководцев. С Петра Великого Европа опасалась России; с Салтыкова (Кунерсдорф), Суворова и Александра Первого – Европа боится России. «Что, если этот нависающий с востока массив двинется на запад?» Две последние мировые войны закрепили этот страх. Мировая политика коммунистической революции превратила его в неутихающую тревогу.

Но страх унижает человека; поэтому он прикрывает его презрением и ненавистью. Незнание, пропитанное страхом, презрением и ненавистью, фантазирует, злопыхательствует и выдумывает. Правда, мы видели пленных немцев и австрийцев, вернувшихся в Европу из русских лагерей и мечтавших о России и русском народе. Но европейское большинство и особенно его демократические министры кормятся незнанием, боятся России и постоянно мечтают о ее ослаблении.

Вот уже полтораста лет Западная Европа боится России. Никакое служение России общеевропейскому делу (семилетняя война, борьба с Наполеоном, спасение Пруссии в 1805-1815 годах, спасение Австрии в 1849 году, спасение Франции в 1875 году, миролюбие Александра III, Гаагские конференции, жертвенная борьба с Германией 1914-1917 гг.) не весит перед лицом этого страха; никакое благородство и бескорыстие русских Государей не рассеивало этого европейского злопыхательства. И когда Европа увидела, что Россия стала жертвою большевистской революции, то она решила, что это есть торжество европейской цивилизации, что новая «демократия» расчленит и ослабит Россию, что можно перестать бояться ее и что советский коммунизм означает «прогресс» и «успокоение» для Европы. Какая слепота! Какое заблуждение!

Вот откуда это основное отношение Европы к России: Россия – это загадочная, полуварварская «пустота»; ее надо «евангелизировать» или обратить в католичество, «колонизировать» (буквально) и цивилизировать; в случае нужды ее можно и должно использовать для своей торговли и для своих западноевропейских целей и интриг; а впрочем, ее необходимо всячески ослаблять. Как?

Вовлечением ее в невыгодный момент в разорительные для нее войны; недопущение ее к свободным морям; если возможно – то расчленение ее на мелкие государства; если возможно – то сокращением ее народонаселения (например, через поддержание большевизма с его террором – политика германцев 1917 – 1938 гг.); если возможно то насаждением в ней революций и гражданских войн (по образцу Китая); а затем – внедрением в Россию международной «закулисы», упорным навязыванием русскому народу непосильных для него западноевропейских форм республики, демократии и федерализма, политической и дипломатической изоляцией ее, неустанным обличением ее мнимого «империализма», ее мнимой «реакционности», ее «некультурности» и «агрессивности».

Все это мы должны понять, удостовериться в этом и никогда не забывать этого. Не для того чтобы отвечать на вражду – ненавистью, но для того, чтобы верно предвидеть события и не поддаваться столь свойственным русской душе сентиментальным иллюзиям.

Нам нужны трезвость и зоркость.

В мире есть народы, государства, правительства, церковные центры, закулисные организации и отдельные люди – враждебные России, особенно православной России, тем более императорской и нерасчлененной России. Подобно тому, как есть «англофобы», «германофобы», «японофобы» – так мир изобилует «русофобами», врагами национальной России, обещающими себе от ее крушения, унижения и ослабления всяческий успех. Это надо продумать и прочувствовать до конца.

Поэтому, с кем бы ни говорили, к кому бы мы ни обращались, мы должны зорко и трезво измерять его мерилом его симпатий и намерений в отношении к единой, национальной России и не ждать от завоевателя – спасения, от расчленителя – помощи, от религиозного совратителя – сочувствия и понимания, от погубителя – благожелательства и от клеветника – правды.

Политика есть искусство узнавать и обезвреживать врага. К этому она, конечно, не сводится. Но кто к этому неспособен, тот сделает лучше, если не будет вмешиваться в политику.

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-02-20 19:38:26)

0

28

Алексей, зря ты так плохо подумал об Олеге Гуцуляке, этот блог в действительности сделан Гуцуляком для украинских коммунистов, чтобы они на ДНРэровских сайтах не сидели. Информация от Константина Рахно.

0

29

Слава, а какого же, пардоньте, #уя в 2012 году сии «героические персонажи» громче всех ##здили про то, что «Ильинов — коммуняка, совок и гомосек»? А ты сайт посмотри-посмотри. Там есть славословия не только в адрес Маркса и Ленина, но и Сталина и даже Берии. По поисковику на самом сайте посмотри. Ну а если Константин у нас, таки, «смирился» с «пролетарско-авангардистским марксизмом-ленинизмом» Олега Борисовича, то грош цена всей его «непримиримой правизне». ##здить — не мешки ворочать. Понимаешь, как это выглядит? Хлопцы рвали на себе вышиванки и белогвардейско-бонапартистско-пиночетовские мундиры, грозились всех «красных» перестрелять (меня, например), а теперь — на тебе!!! — с ними же и якшаются. И не морщатся даже!

:flag:  :cool:  :flag: 

Слава, я никогда не скрывал перед Гуцуляком своих национал-большевистских и евразийских убеждений. В 2005 году, когда с ним познакомился, принимал участие в проекте «НБП без Лимонова» (Лимонов в 2004-2005 годах поддержал, что любопытно, первый Майдан) — антиоранжевом и имперском. И Гуцуляк САМ ЖЕ и пиарил его на нашем с ним сайте «Мезогея-Сарматия». И даже те крайне правые, с которыми мне доводилось общаться впоследствии, ВСЕ знали, что я — нацбол и евразиец. И даже член КПРФ. И НИКТО — даже махровые наци-гитлеристы — не вопили: «Ах, Ильинов, коммуняка»! Стебались, скорее.  %-) Но именно Гуцуляк развернул «священную расовую войну». А сам теперь тусит с левацкой сектой «Новые Коммунисты», которая поддерживает Донбасс и антифашистское движение Украины (активисты которого воюют против украинских националистов)! И входит даже в руководящий состав проектов, ими же инициированных. Честно ли это (прежде всего перед собой), умно ли, адекватно ли? А «сайт для украинских коммунистов» — это и абсурдно, и смешно. ;) Есть и такие сайты. И гораздо более адекватные. И с посещаемостью колоссальной. Гуцуляку не хватает САМОГО ГЛАВНОГО — ЗНАНИЯ левого движения и его нынешнего состояния, в том числе и на Украине. Но самое СТРАШНОЕ ЭТО ДРУГОЕ — свой же собственный народ он не знает, а ляпает для него «красивые сказочки». В том числе и под «красным революционным стягом». :unsure:

Слава, если бы Олег Борисович был только украинским национал-коммунистом и действительно сочувствовал украинским левым, которые были на Майдане и которых «правосеки» и «свободовцы» нещадно избивали. Ну есть на Украине некие «коммуно-бандеровцы», но так «экзотика» же.  ;)

Максим, скажи, а каким именно должно быть современное Белое Дело? Только ли «антикоммунистическим, антисоветским и антисталинистским», как утверждает пан Серебренитский? Забавно, почему он забывает, что его кумир Наполеон Бонапарт был неравнодушен к французским просветителям, «крёстным отцам» 1789 года? Или я не прав? Если память мне не изменяет, был ли Бонапарт весьма неравнодушен к Руссо? Ну а Гегель разве не симпатизировал Бонапарту? Портрет Мирового Разума был во многом списан Гегелем с Наполеона Бонапарта. Ну а Гегель — это ведь прямой путь к Марксу, а там — и к Ленину, и к Сталину, и к Муссолини, и к Гитлеру. И даже к маркизу Хосе Антонио Примо де Ривере, прекрасно разбиравшемуся в марксизме.   

И что такое «антикоммунизм-антисоветизм» сейчас?  :dontknow: Разновидность эдакого «диссидентского фэнтези»?  :dontknow: Хорошо, но тогда почему массы «не хавают» ни Колчака, ни Врангеля, ни Юденича, ни Унгерна?  :rolleyes:

Отредактировано АЛЕКСЕЙ ИЛЬИНОВ (2017-02-20 18:12:03)

0

30

Итак, а теперь ФИНАЛ сего «увлекательного исследования».  ;)

Поэтому, с кем бы ни говорили, к кому бы мы ни обращались, мы должны зорко и трезво измерять его мерилом его симпатий и намерений в отношении к единой, национальной России и не ждать от завоевателя – спасения, от расчленителя – помощи, от религиозного совратителя – сочувствия и понимания, от погубителя – благожелательства и от клеветника – правды.

ИВАН ИЛЬИН "НАШИ ЗАДАЧИ"

АМИНЬ.

:cool:  :flag:  :cool:

0


Вы здесь » mahtalcar » О Традиции и традиционалистах » А что это еще происходит в мире галицийского андеграунда?


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно