Пишет вот ивано-франковский писатель Владимир Ешкилев: https://eshkilev.livejournal.com/
*Проблема вампіризму у межиріччі Бистриць*
Певні оповіді варто починати з узагальнення. Напевне усі міста, побудовані (хоча б частково) на болотах, мають загадкову здатність акумулювати негативну енергію. Накопичувати негативні події. Щодо Буенос-Айресу це помітив письменник Борхес, щодо Петербургу – письменник Достоєвський, щодо задовбаного привидами містечка Деррі – письменник Стівен Кінг. І я б не хотів, щоби поряд з назвою «Івано-Франківськ» в цьому контексті колись вказали моє прізвище. Але ж факти...
Колись це місце носило назву «Заболоття». І спальний мікрорайон із влучним псевдо «БАМ» стоїть на колишньому болоті. А ще: реальна кров політиків на підлогах франківських ресторанів «Слован» і «Баварія», резонансне вбивство заступника губернатора за якихось сто метрів від мого будинку. Ще: міські легенди, густо зафарбовані у криваве.
Одна з них – про вурдалака. Перед тим як її почати, звертаю увагу Івано-Франківської міської влади, що в місті не тільки проблеми з вивозом сміття (хоча, мушу зауважити, смердить конкретно). Й не тільки переддень місцевих виборів (і теж починає... пахнути). Є інші проблеми. Деякі мерії – я значущо й загадково мружуся, пишучі ці слова -- стали відомими у світі через нехтування ознаками наявного вурдалацтва. Сумно відомими, панове. І я б не хотів... Зрештою, мені вже набридло в цьому тексті повторювати «я б не хотів...». Буду сподіватися, що міська влада теж не без езотерики. Зрозуміє... Краще розповісти про вурдалака.
Отже.
На старому станіславському цвинтарі є могила вампіра. Вона поруйнована й непримітна. Останній раз вурдалак залишав свою криївку у грудні 1974. Мені тоді було дев’ять. Я пригадую незайманий і спокусливий сніг на майданчиках сусідньої цегельні, кухонні перешіптування батьків про загадкові висмоктані трупи. І заборону виходити на вулицю. Й, навіть, гратися у дворі. Заборону, котру не здатні були подолати мої вишукані істерики з припадками, конвульсіями, носовою кровотечею та іншими симуляціями. А ще – дорослі конвої для школярів, що верталися з другої зміни. Коли вже темно.
Міськом партії тоді твердо визначив, що вампірів бути не може. Бо вурдалаки і марксизм-ленінізм є несумісними. Після п’ятого чи шостого трупу несумісність була частково подолана (метафізичний бік тодішніх владних рішень бентежить мою уяву) і підозрілу могилу випалили військовим вогнеметом. Напалмом. Суворі були часи. Мілітарні. Чи, може, про напалм придумав я в медитативних (гм-гм) мареннях? Малоймовірно. Як би там не було, за легендою цей радикальний і популярний в ту добу засіб (ще, нагадаю, йшла війна у В’єтнамі і палали, нищені американським напалмом, хрестоматійні села в хрестоматійній сельві) порадив войовничим матеріалістам старезний тубілець. Такий собі стівенкінгівський алкоголічний абориген вулиці Київської, що пам’ятав попередні вампірські гастролі – у сороковому році, «за перших совітів». Могила сходила димом три доби, потім появи трупів припинилися.
Проминула епоха Брєжнєва і доля влучними копняками (красіво написав, правда ж?) загнала мене, сімнадцятирічного, на терени ремзаводу. Там я працював електриком. Іноді заходив на територію військової механізованої колони, до заводу приписаної (на випадок нападу імперіалістів). Там була акумуляторна.
Вона жила своїм відрубним життям. В ній тхнуло самогоном і бійцями позавідомчої охорони. Серед свинцю й кислотно-лужних перетворень там працювали питущі персонажі. Вони були немолоді, сповнені філософії і передчуттями цирозних йожиків (не плутати з їжачками, тим більше – з білочкою; то – інше). Один з них – відставний емгебешний дідо Л. – мав тяжіння до похмільної бесіди. Його містичні розповіді були побудовані переважно на місцевому матеріалі. Якби якійсь краєзнавець записав їх, то в наші патріотичні часи ними б виховували любов до малої батьківщини.
Могила вампіра належала до золотого грона його оповідок. Дідо Л. травив про вурдалака з впевненістю теперішнього дистрибютора «Гербалайфу». Поряд з його описами висмоктаних трупів, передсмертних вищирів і чорних плям класики радянської детективістики відпочивали. Навіть не відпочивали, а просто лежали висмоктаними трупами на повних зібраннях своїх творів. Моя уява додавала подробиць і прагнула польових досліджень.
Двічі ми з дідом пили «пшеничну» на випаленій могилі. Пили без закусі, наповал, смершівськими стограмовими ковтками. Шаруділо. Чулися звуки. Літала підозріла сова. Її маршрути були трикутні і складалися у пентаграми. Дідо Л. запевняв і божився (скоріше – дідькував), що випаленому вурдалакові сподобалася наша різновікова компанія. Смеркало. «Прешся, падло?» -- мурмотів я і вдивлявся у чорну діру під надгробком. Там щось таки перлося. Певно щури. На сусідній могилі можна було побачити свіжий портрет старої жінки. Вона посміхалася пекельною посмішкою. Жіночі обличчя взагалі здатні на страшніші гримаси, аніж чоловічі. Можливо, жіночій целюліт є пластичнішим. Колись-то попитаю в косметолога. І ще одного разу, вже в наші часи, ми поїхали до могили вночі. З приятелем і двома веселими дівчатами.
Тут я роблю відступ для розмишлізмів.
Що змушує людей протистояти монстрам? Йосип Бродський відповідав на це питання просто: «Долг смертных ополчаться на чудовищ». Отже, якщо політика та секс ще не висмоктали з вас усі життєві сили, необхідні для здійснення героїчного чину, ви завжди можете виконати свій священий обов’язок смертного (який, на моє глибоке, високе і широке переконання, є чимось близьким до священого обов’язку захисника Вітчизни). Зовсім легко вам це буде зробити, коли не десь в далекій Трансільванії, а поряд з вашою відключеною від теплоцентралі багатоповерхівкою мешкає потвора (головне не сплутати виплодка мороку з членом несимпатичної вам партії). Детальніші інструкції -- в серіалі «Баффі, винищувачка вампірів». Особливо уважно продивіться серії від четвертої до тридцять шостої включно. Окрім сімнадцятої. Сімнадцята – повна лажа.
Наявність в Івано-Франківську могили вурдалака, таким чином, відкриває небачені можливості для виховання цілої генерації справжніх героїв. Викладена нижче друга частина історії про вампіра з вулиці Київської могла б стати додатком до підручника з вурдалакознавства. Назва додатку: «Польові дослідження початку ХХІ століття». Цю ж історію можна б було також назвати «20 років потому», адже з часів наших пиятик з дідом Л. на старому міському цвинтарі (про що, нагадаю, йшлося у першій подачі «Проблеми вампіризму...») до описуваних нижче подій минуло два десятиліття.
Отже.
Того вечора ми грали в більярд. Вчотирьох. Автор цих рядків (або як писали виховані гувернантками літерати ХІХ століття: ваш покірний слуга) плюс власник одної з місцевих газет (не «Анонс-контракту», ні, ні...) плюс приємна дівчина А. плюс її подруга -- найприємніша дівчина Н.
В небі стояв повний місяць. Й колір його був пекельно-червоний. Як колір сукні, в якій Сельма Гайєк рекламує губну помаду «Avon». (А може це мені тепер так здається? Я ж бо просто тащуся від Сельми Гайєк, особливо після «Фріди»). Більярдний стіл був перекошеним і кулі мандрували бридкими траекторіями. Досконалість не вичакловувалась. З відчаю я спробував втнути «массе від чотирьох бортів». Пши-и-ик. Ледве не порвав покриття. Після чергового фуксу, роззлощений і натхненний, я чомусь запропонував: «Їдемо до вурдалака». Дорогою купили ліхтарик.
Тепер я намагаюся згадати: що ж стало тим поштовхом, тим фатальним імпульсом, котрий змусив мене сказати ці три слова? Може хтось з дівчат нагадав мені чарівну Баффі? Але після коктейлів, тих всіх «маргарит», «кривавих мері» і «подвійних лонґів» ми всі були скорше «буххі», аніж «баффі». Може сухий кістковий стукіт більярдних куль породив підсвідоме прагнення цвинтарної містики? Танцюючі кістяки там усякі, черепи, срака-дошка...Невідомо.
Цвинтар, у свою чергу, зустрів нас поганим освітленням. Не вистачало червоної лампи справа і синьої зліва. Себто, голівуду. Я вирішив додавати пекельного настрою і час від часу вимикав ліхтарика. Наші баффі від того трохи попискували.
«Шо ти робиш?» – нарешті спитала приємна дівчина А.
«Пильнуй лівого борта, мала, -- порадив я. – Ота нечисть підкрадається переважно зліва».
«Там щось є», -- сказала найприємніша дівчина Н.
«Де?» -- спитав власник газети.
В цей момент ліхтарі стали блимати.
«Га?» – спитала Н.
І ми побачили могилу вампіра. Й щось біля неї.
Потім кожний висував свою версію, але всі погоджувалися з тим що нечисть лізла через кущі і була переважно чорного кольору. Кожний, безперечно, відчував щось своє. В мене виникли всі можливі асоціації від Барлоу з Салема до «Чужого-3» і Дракули від Френка Копполи. Така вже природа начитаної людини – щоб не відбулося, робити посилання на відповідну сторінку відповідного тому. Це фатальніше за постійне невезіння у подвійному карамболі. Ще я побачив мацаки тої істоти. Немов чорні кістки, загорнуті у зотліле дрантя. Виявилося, що ніхто, окрім мене, тих мацаків не бачив.
Приємна дівчина А. потім стверджувала, клялася і божилася, що чорна сила видавала звуки на межі людського сприйняття. І що всі втрати взуття при втечі якось пов’язані саме із цим феноменом. Ми сперечалися. Суперечки виникли також щодо того, хто ж, врешті-решт, почав тікати першим. Я взяв ганьбу на свої рамена. Ми повернулися під вогні та лямпи великого міста, пішли до нічного клубу і довели його персонал до тихої істерики. Горілка була теплою, до шампаньки накидали льодів. Салати виявилися невмотивовано дорогими, капустяними і замішаними на дешевому майонезі львівського жиркомбінату «Щедрий дар». Розмова мляво крутилася навколо лиликів і кажанів. Я пригадав щось з репертуару діда Л., але успіху не мав. Всі думали про своє.
Ще пізніше приємна дівчина А. сказала:
«Я розповім про все це сестрі».
«Нащо?» –насторожився я.
«Вона про таке любить слухати».
Я міг би замислитися щодо строкатості людських уподобань, але найприємніша дівчина Н. запропонувала кращий варіант релаксації. Передранкові сни були сині. Й червонуваті праворуч.
