Коліївщина: європейські паралелі

Україна є невід’ємною частиною Європейської цивілізації і не дивно, що знакові події в її історії природним чином нагадують аналогічні моменти в історії інших країн. Від того як ми дивимось на вітчизняну історію в загальноєвропейському контексті відчутно залежить сприйняття нами як самих себе так і нашого місця в європейському «ансамблі націй».

Ми вже підіймали питання про те, що трактування легендарної Коліївщини в дусі повстання «пригноблених холопів» не відповідає дійсності і переслідує на меті фактичну дискредитацію вітчизняної історії. Лівацьке українофобське трактування Коліївщини викликає порівняння її з деструктивними антинаціональними рухами, такими як санкюлотство доби «французької» революції або, в кращому разі, деструктивними бунтами соціальних низів в різних країнах. Безумовно, Коліївщина як національно-державницький чин побудований на глибоко традиціоналістичних засадах не має з такими явищами нічого спільного.

Тим не менш, певні паралелі з повстанськими рухами Західної Європи можна провести. Тільки рухи ці носили відверто антилівацький та традиціоналістичний характер.

Нагадаємо основні риси нашої Коліївщини: захист традиційної релігії (в нашому випадку - православного християнства), боротьба за відновлення традиційної державності (в нашому випадку - гетьманства), оборона традиційних «прав та вільностей» (тобто цілком конкретних та освячених традицією, а не вигаданих ліваками–утопістами), широка солідарність усіх верст суспільства в поєднанні з опорою на селянство.

Які явища були схожими в історії Європи приблизно того ж (17-19 століття) періоду?

Найбільше схожих моментів ми можемо побачити з французьким правим опором 1790-х років спрямованим проти так званої «французької» революції.

Він є більш відомим в літературі під назвами «Вандейської війни» та «шуанерії» (хоча це не зовсім точні назви). Масовою опорою повстання були саме селяни хоча в ньому взяли участь представники всіх верств тогочасного французького суспільства. Важливу роль відігравали представники військово-аристократичного стану, хоча їх не завжди вистачало суто кількісно (схожу ситуації ми бачимо коли згадуємо роль козацтва та української шляхти в Коліївщині). Характерно, що в обох випадках вороги намагались (і намагаються досі) нав’язати сприйняття повстанців як «темних забитих селюків».
В обох випадках повстанці підіймали на щит гасло оборони традиційної релігії. Це не мало нічого спільного з використання сектантських ідей певними суто бунтарськими рухами середньовіччя. Мова йшла саме про оборону вкоріненої в традиції звичної релігії та Церкви як традиційного інституту. Для повстанців це не було принциповим – вони захищали «батьківську віру». Навіть формулювання було однаковим.

В обох випадках повстання було спрямоване на реставрацію традиційної національної державності. У випадку Франції на відновлення королівства, а в випадку Коліївщини на реставрацію гетьманщини (в поєднанні зі зверненням до князівської традиції).

Важливим моментом було те, що в обох випадках повстанці бились за традиційні права та вольності. Українці вимагали відміни панщини і повернення «прав та вільностей старожитніх» різним станами української нації (включно з привілейованими). Французькі повстанці-монархісти боронили право на народне самоврядування громад та провінцій, протестуючи проти насильств та поневолення з боку корумпованих чиновників, олігархів та революційних комісарів. В обох випадках йшла боротьба за реальну свободу жити згідно з власним укладом, а не за абстрактну «свободу», в ролі брехливого гасла для прикриття зловживань.

Треба зазначити,що ми розібрали лише одну з паралелей Коліївщини з аналогічними рухами. Але (з поправкою на місцеву специфіку) можна впевнено казати про її спорідненість з такими відомими повстанськими традиціоналістськими рухами, як іспанські карлісти , британські якобіти, португальські мігелісти, в певному ступені з ірландськими торі та брігантажіо в Південній Італії.

Таким чином Коліївщина не має нічого спільного з деструктивними лівацькими рухами і займає гідне місце в історії європейського мілітантного традиціоналізму.

Едуард Юрченко